Матусю люба, тобі дарую зорі.
Матусю люба в очах твоїх, мов в морі
Я бачу ніжні дужі тепловії,
Я відчуваю твої бажані нездійснені мрії.
Матусю люба!
Твій образ я малюю у віршах.
В моїм дитинстві милім
Щастя мого хвилі співають і сміються.
Лиш завдяки тобі усюди у мене добрі друзі
І хороші люди.
Матусю люба!
Ти вчила говорити гори,
Твого серденька спів з ними говорить.
Матусю люба!
Завдячую й дарю уклін доземний,
Тобі – ласкавій.
Бо ти коли всміхаєшся,
То небо молодіє,
А в горах роси сіють ніжні мрії.
Матусю люба!
Ти – у мене є єдина втіха.
Тебе люблю.
Бо ти дала життя в мої долоні,
Ти дарувала схід сонця молодий,
Ти вмієш створювати рай земний!..
Матусю люба…





Співала мати сину колискову.
Співала щиро,
Знову, знову й знову.
То до грудей притисне, то цілує,
То біль враз поглядом своїм вгамує.
Син пiдроста — радiє щиро мати,
Але ж крiзь ночi журиться
Чи зможе, чи зумiє дитинi
Все потрiбне дати.
В сльозах молитву Богу приносила,
Щоб обминули труднощi й печалi,
Щоб доля не вiднесла в синi далi
Їi синочка, ще мить й дорослого хлопчину.
Із липи цвiт обпав i двi дороги
Стали перед сином...
Вiн вибрав другу.
А мати залишилась...
В сльозах, як i колись, молилась:
«Здоровим нехай буде,
Стежину в двiр, до хати - нiколи не забуде...»
Сама ж зосталася сидiти на порозi
Виглядаючи - чи часом не йде син по дорозi.
Одна однiсiнька...
У сутiнках жалю й гіркої пустоти,
Спiвала мати сину колискову…






***

Співайте дітям колискові,
Так щиро й ніжно,
Щоб серце повнилось любові
Від співу втішно.
Ласкайте поглядом, устами
Маля рідненьке.
Воно ж як крихітка –
Тендітне, воно ж маленьке.
Так дивиться з надією на маму
І ніжними сном собі тихенько задрімає,
А мама щирим голосочком заспіває
На сон спокійний…
Співайте дітям колискові
Їх серце сповниться любові…

***


Стою в пітьмі…
Осіння ніч надворі.
Злітає листя виноградне
І тихо-тихо шурхотить,
Якби нашіптує мені
В нічній імлі
Про плин життя.
Не осінь у душі моїй –
Квітуче літо.
Ростуть – дорослими стають
Кровинки діти.
Недавно казку їм крізь сон
Сплячи шептала…
Та швидко їх дитинство
Я відколисала.
Ще мить - й вони дорослі.
Квітуче літо поміняється на осінь…
Я тихо-тихо постою в пітьмі
Й про плин життя
Нашепче щось мені
Осіннє листя…




Я народилась там –
Де гори снігом вкриті,
Їх височінь така стрімка,
Здаються з небом злиті.
Я народилась там –
Брендуш де ковдри розляглись,
З підсніжниками та з весною,
Із сонцем, щирим сміхом
Та з джерельною водою –
До танцю любо узялись.
Я народилась там –
Де трембіту чути з полонини,
Де небо молодіє від сонячної днини.
Я народилась там – де зорі падають в долоні,
А ніжні світанки багряно-червоні
Дарують на згадку чаруючі миті,
Я народилась там де перешіптується з вітром ніч,
Над лісом грають жовті хвилі,
А дивне, чаруюче небо,
Де навіть й хмаринки милі,
Немов би співає,
Мешканцям Широкого Луга
Привіти свої посилає.






***

З квітучого поля ромашок букет,
Я з гордістю несла й в глибинах душі
Я злет відчувала,
Я літо вітала,
Я пісню співала,
Крутилась у танці,
Кохання бажала.
Й найбільше за все -
Вітала я гори зелені здалека.
Нічого, що спека липнева гуляє
На Полі дозрiлiм.
Я хочу лiтати у небi безлiоднiм,
Я хочу стрiчати там променi сонця,
Голубiв, ластiвок.
На крилах думок я в польотi кружляю
Й з небесних просторiв
В квiтучому полi ромашки вiтаю.


***

Я Україну рiдну так люблю.
Вона у серцi моiм завжди.
Я нiжнiстю Гi пишаюсь,
Я в солов’нiй мовi кохаюсь,
Я калиновий вiночокз барвiнком
1 рутою-м’ятою нiжно до уст притулю.
Я на просторах укранських,
де колоситься пива з хлiбом,
Вiршi читаю голосно i щиро,
А колосочки тягнуться до мене
Нiжно й мило.
Я обiйму ромашок поле,
Я пробiжусь по вранiiшiй росi,
Я гордо вплету нiжний барвiнок з-пiд хати
1 усмiхяеться вiн в мой косi.
Я так люблю Україну милу...
Багряний захiд сонця чи схiд його казковий,
Чи мелодiйнi звуки пiснi української -
Тi нiжнi, щирi й гоноровi.
А тi поля... А тi гаї...
Я пiд вербою постою i тихо прошепчу, як я її -
Чарiвну, нiжну i вродливу
Люблю!


Я пишаюся тобою,
Полонинами під небо і красою неземною.
Я сховати в серці хочу
Це - ще споконвічне диво,
Де на грунях – полонинах
Вітер свище гомінливо.
Я люблю тебе до болю,
Краю закарпатський мій,
Ти пройшов тернисту долю
Та не загубився в ній!
Всі історії сторінки
Я пройшла єством своїм,
Вивчила в деталях дати
І щаслива, що не вдалось ворогові загарбати
Землі, що довкола нас.
Гордовито погляд зняти
Наступив і твій теж час!
Ой, народе закарпатський,
Як зламати всі хотіли,
Затоптати, підкорити,
Катувати та убити!
Та не здався - нарід сильний!
Ще й історії творець!
Скуштував важкої долі,
Щоб до складу України
Понести і свій вінець…

***


Мово вкраїнська
Ти в серці у мене,
Ти в думках моїх,
Ти Богом дарена,
Ти радість i сміх,
Ти в віршах Тараса
Лягла на листок,
Примчала до нас ти, оновлена,
В віночку з барвінку i м’яти
Й з чарівних квіток.
Словами, що мило звучать
Ти ллєшся у пiснi.
Оті чорнобривці, що сіяла мати
Аж любо співати,
Для мене ти в свiтi одна -
Така мила i ніжна,
Ти, мово вкраїнська!
Багата, ласкава i втішна.






Сідає ніжно сонце за верхи зелені.
Всміхається сріблясто далина…
Дитинство любе,
Ти забуло вже про мене,
Дзвінке від сміху, щире як весна.
Дитинство ніжне…
Я думала помчуся,
Удалечінь полечу й знов вернуся…
Та ні…
Дорогою життя пішла,
А ти усміхнене і щире як весна,
Десь закрутилось у юрбі щасливій…
Та я у світ понесла до світання
Дитячі мрії, згадки, сподівання…
Моє дитинство.

***
Життя плине, мов буйна рiчка...
Спадають позолотою роки...
Моя, либонь, горить ще свiчка,
В віршах, горітиме через вiки.
На мить зупинюсь край дороги
І вірте, а хоч ні - здригнусь:
Тремтять тихенько лiсовi дзвiночки,
А он розбите материне серце на шматочки,
В клiтинах ї не має теплоти,
А лиш вiдчутний стукiт пустототи,
Бо втрату сильну понесла вона...
В душi її пiтьма...
Іду... вмиваю я росою ноги,
Несу натягнуту струну надiї,
А в голові все мрії, мрії.
Поперед мене сива осiнь,
Хоч ллється лiтнього тепла вечiрня просинь.
Ось чую музику веселу,
Здається, це весiлля наче.
І переконуюсь одразу:
«Пiвсвiту плаче, а півсвіту скаче».
Іду... надивлюсь рiзного йдучи,
З чужого горя не смiюсь,
З біди я не радiю,
Спiвала мати колискову:
Отож-бо, не умію.
Іду... На риму надихають лiси, гаї, сади...
Присяду он бiля криницi,
Нап’юсь холодної води...
Ось так, тихенько, спадають позолотою роки...
З ромашок бiлих сплету їм вінок.
А ще, нарву трояндових я пелюсток
Й дорогою трусити буду крзь вiки.
Роки. Роки.

***
Я - немов та сіра птиця,
Що втомилася від перельоту
Через океан.
Сиджу і камінь на душі.
Щось часом важко…
І в порятунок йдуть вірші.
А сіра птиця з болю закричала.
На чорну виорану ниву впала
З собою й біль свою забрала.
Про її ту злую біль я вірш напишу.
Нехай читають у майбутньому онуки,
Їм збірку я залишу,
Якщо світитиме аж доти світ.
А я чекатиму пробудження від сну…
Бо згасне полум’я на свічці
І я колись засну…
І раптом - почують, нечутний нікому,
Крик сірої птиці.


***
Я вийшла постояти під дощем,
Прислухатись до внутрішнього голосу,
А там тремтіння…
Там тихенький щем.
Нема підказок, натяків…
Я відчуваю не іскру в душі,
А ледь помітне тління.
Ні, це не сльоза. Це крапелька дощу
Скотилась по щоці байдужа та солона.
Обличчя я до неба підвела,
Стою промокла, як ота ворона.
А нічне небо в відповідь мовчало,
Свої краплинки сліз тихенько проливало
І якось мляво та недбало
Мені свою розраду посилало.


***

Я боюсь обпектися людьми.
Ти «чуть дивною» мене не назви,
Бо залишиться біль у душі
І мабуть, не поможуть й вірші.
Тож, життя то трудна теорема…
Треба йти із людьми, не окремо…
Чи можливо – з людьми і окремо?
Це не принцип, це є теорема.
Чи, можливо, життєва дилема?

***
Я просила спокою й тремтіла
І неслась в безодню у думках…
Бог лиш знає, що тоді хотіла,
Стиснувши тремтіння у руках.
Світ сміявся, зорі клекотіли,
Я сиділа наче у кутку,
Любі зорі, завжди ви уміли
Подарити спокій у вінку.
А тепер і ви теж відвернулись,
Наче і не знаєте мене.
Заспокойте, біль одразу стихне,
Туга й смуток враз пройде й мине.
Ви там наче дружно згуртувались,
Пошептались... І… О, ні!
Взялись і від мене відвітались…
Дуже гірко й так було мені.

***

Більше я не дам зламатися і впасти –
Якби цього, світе, не хотів,
Біль свою я зможу вбік відкласти.
Розпач та розчарування, тугу й жаль
Я сховаю!
Ти зламати раз мене зумів
Гордо жоден раз за це я не згадаю,
Якби, світе, цього не хотів.