- Доброї ночі, моє сонечко. - Майже пошепки, з тягарем на душі промовила мама, вкриваючи теплим одіяльцем доньку. Її донечка давно вже спала, а вона продовжувала сидіти біля ліжка, в голові її крутилася згадка про страшну подію, котру важко від себе відігнати, важко забути…
Алла, так звати молоду маму, тихенько зачинила двері на дитячій, зупинилася в прихожій, куди заглядав холодний квітневий місяць. Вона злилася на нього - чому він так хитро зазирає в її душу, наче хоче розпитати про те, чого Алла насправді й сама не знала. А він світив, не змінюючи погляду, дивився на змучену горем молоду жінку… Від його світла так було видно в кімнаті, що Алла, навіть, не поспішала запалювати нічну лампу. Спершись на підвіконня, вона знову, якийсь вечір підряд, пошепки розмовляла зі своїм чоловіком. Їй здавалося, що він поруч, слухає її, розраджує, але все це було маревом, в котре так хотілося їй повірити, так хотілося його обняти і… не відпустити у темряву ночі. З очей Алли лилися сльози, безпорадні гіркі сльози утрати. Вона не хотіла вірити в те, що він більше не обніме її, не пригорне до себе, не буде устами ласкати її волосся і пошепки обіцяти, що все буде так, як захочуть вони – його кохана дружина та донечка Карінка. Вона не хотіла вірити в те, що більше ніколи наяву не зможе сказати йому, як його кохає, як щиро вірить, що всі плани, надії та мрії, котрі плекали разом удвох, обов’язково збудуться. Біль розривала її душу, що поселилася від горя, котре крадькома пробралося у молоду сім’ю. Горе звалилося на її слабі плечі і чорною вуаллю лягло на все довкола…
Та думка про те, що «сльозами горю не допоможеш» привела її до тями, вона розуміла, що повинна бути сильною, бо треба продовжувати жити. Треба міцно взяти себе в руки і продовжувати жити без нього. Але як? Де знайти у собі ці сили? Як примусити себе змиритися з дійсністю? Алла не могла збагнути, чому саме на їх сім'ю звалилося таке невимовне горе? Чому її донька повинна рости без тата? Чому вона ще не налюбилася, не накохалася з ним, а вже вдова? Боже, як їй невимовно гірко було прикладати це слово до себе. Зла біль прокралася в середину і зробила зовсім безбарвним все довкола. Вона витерла заплакані очі, сумно поглянула на двері, котрі вели в їх спальню, зібралася з силами і кволо, перекладаючи ногу за ногою, попрямувала в дитячу. Вмістившись біля сплячої донечки, Алла старалася заснути. Вкрай потрібно було відпочити змученому горем організму.
Сон прийшов до Алли понад ранок. Якусь ніч підряд вона заставляла себе зімкнути очі, але все було марно. Вкінці кінців вона виспалася, обличчя виглядало не таким набряклим, очі не такі запухлі від багато виплаканих сліз. Сліз горя, біди та невимовного болю утрати коханого чоловіка та любого турботливого батька.

Від тих страшних подій, коли невимовне горе забрало у молодої жінки чоловіка та у дитини тата, минуло три роки. І хоч кажуть, що час – це самий кращий лікар, немає такого дня, щоб вони не говорили про нього, не пригадували його манеру спілкування, а вона була ой якою уважною та цікавою. Він уявно знаходиться поруч них. Але тільки уявно… Вечорами Алла поринає у згадки. Згадує про те, як вона вперше побачила свого Юру, як познайомилася з ним. Згадує, як у дитинстві вона любила приїжджати у Закарпаття до своєї бабусі по маминій лінії, бабусі Борі, в село неподалік Мукачева. Де саме вже в дорослому віці познайомилася з своїм майбутнім чоловіком. Пам’ятає все в подробицях, бо це - не забувається. Вона зі своєю двоюрідною сестрою - гарною, стрункою дівчиною на ймення Ліля прогулювалися ввечері селом. До них приєдналася подруга дитинства - тендітна Наталка і вони втрьох не поспішаючи йшли вулицею. Їх наздоганяла компанія також з трьох хлопців, як пізніше з’ясувалося - це були Юрій, Славик та Василь або Сом, так люб’язно ще називали його друзі. Цього вечора Алла й познайомилася з гарним карооким хлопцем, котрий відразу запропонував їй зустрічатися. Палке кохання, зустрічі, сяючі очі, тепло його рук, букети квітів, безмежне зоряне небо, схід сонця… Все починалося як у казці. Щасливій казці…
Молодій, з приємною зовнішністю дівчині, дуже сподобався Юрій. Вона з нетерпінням чекала нової зустрічі, щасливо зазирала в його дивовижні очі і мріяла, щоб він був її чоловіком. Дуже часто вони в веселій компанії відпочивали на лоні природи, де співали пісень, розказували анекдоти та курйозні випадки з життя. Навіть не підозрюючи, що в декого з них дорога життя може бути ой якою нерівною.
Юрій народився в хорошій сім’ї, дістав бездоганне виховання, здобув освіту ветеринара та працював по спеціальності в селі де народився. Пізніше, завдячуючи батькам, став одним із власників фермерського господарства, котре й заснували його батьки та назвали «Тоба».
Думки та згадки Алли періодично переривала Карінка. Готуючись до уроків, вона просила допомоги у мами, щось розпитувала - не даючи матері розплакатися. Мама уважно передивлялася зошити доньки, киваючи похвально головою, була щаслива за її майже відмінні успіхи у навчанні. Мимоволі згадалася Аллі її перша вчителька Маргарита Дмитрівна. Котра старалася вкласти в серця своїх учнів зернини знання, віддавала крапельку свого серця їм. З цікавими очима, без лицемірства та фальшу вони чекали від неї чогось таємничого, нерозгаданого, цікавого… Тай в загалі, свою гімназію №14 в Кам’янець - Подільському Алла згадує дуже часто, згадує однокласників та вчителів.
Повечерявши, дві, ну майже подруги – мама з донькою, налаштувалися на спокійний сон.
Вранці Алла проснулася з думками, що сьогодні повинна поїхати на кладовище, на могилу до Юрія. Вона нещодавно там була, але виникла потреба знову з ним поспілкуватися, порадитися, прислухатися до себе під мовчання гранітного пам’ятника на могилі її коханого чоловіка. Була субота, тож ні на роботу, ні до школи доньці поспішати не потрібно. Алла приготувала сніданок, покрутилася перед дзеркалом, поки Карінка просиналася.
- Доброго ранку, матусю, - ліниво, з просоння пробурмотала дівчинка. Протягуючись, йдучи до ванної кімнати, додала, – а чим це в нас так смачно пахне?
- А ти умийся і нумо за стіл, будемо куштувати смачної фірмової страви.
- Ой, я забула тобі сказати, вчора дзвонила вчителька з музичної школи і сказала, що на сьогодні переклала урок , - голосно говорила дівчина із ванної кімнати.
- Так , а я думала ми разом підемо до тата… , - чуть почервонівши тихо сказала Алла. Та Карінка цього не почула.
- Ти щось сказала, мам?
- Ні, доню, пішли снідати, поки наш сніданок гарячий. З одинадцятої години повинні підійти майстри, щоб докласти он там плитку, тож я також поспішаю, хочеться відвідати могилу тата.
- Я б також з тобою, але…


Ремонтні роботи в будинку та біля нього розпочав ще Юрій, та не випала йому така щаслива нагода довести його до кінця… Тож , Алла в дечому сама ставала майстром, малярем, а то й штукатуром. Навчилася багато робити такого, що навіть і не думала, що в неї це буде виходити. Але виходить…
Кожного разу, коли Алла приходила до Юрія, якщо вона була одна, то розмовляла з ним напівголоса, наче з живим. Їй здавалося, що він і справді її слухає, а вона розказувала про свої досягнення, перемоги, котрі, від тоді як він помер, повинна здійснювати щодня. Вона запевняла його, що сильна, що ні в якому разі не зламається… Гранітна плита з портретом молодого чоловіка уважно слухала сповідь - розповідь жінки. І кожного разу він дивився на неї усміхнено. Він і справді за життя мріяв бачити її щасливою. Вона витирала долонею крапельки дощу з портрету на плиті і не могла не розплакатися. Та й далі продовжувала розказувати про успіхи Каріни, про те як просуваються ремонтні роботи в їхньому будинку, про троянду, котра розквітла під самісіньким вікном, про те, що вона приїхала до нього на автомобілі, котрий подарували їй її батьки, про багато чого вона б з ним не нарозмовлялася. Вона розказувала, прислухаючись цим самим до себе. Додому поверталася з заплаканими очима, але з полегшеною душею, бо ні з ким так щиро і відверто вона не може наговоритися як з ним…


Дуже скоро розпочнуться літні канікули і Алла з донькою обов’язково поїдуть у Кам’янець – Подільський. У цьому цікавому містечку залишилися друзі Аллиного дитинства, однокласники та багато родичів по батьковій лінії – Туль Анатолія Михайловича, доброго, щирого та відкритого чоловіка, котрий разом з Аллиною мамою – Марією Василівною дуже переживають за свою єдину донечку, котра самостійно обрала свій життєвий шлях. Дорога життя привела Аллу в мальовниче Закарпаття і вона ні чуть не шкодує, що опинилася тут. Саме тут у 1995 році Алла стала на рушничок щастя, чесно і вірно даючи обіцянку кохати свого чоловіка «в радості і в горі, в багатстві і в бідності, аж поки смерть не розлучить їх»… У відповідь вона чули ті ж слова щирої обіцянки від нього - єдиного та бажаного, Тоба Юрія Юрійовича. Через рік Бог подарував їм донечку і сім’я, не дивлячись на різні перипетії життя – була щасливою. Але ж тоді щастя вона уявляла собі дещо інакшим. Хоча, щастя і є щастя. Це – коли поруч тебе кохана людина, здорові батьки, усміхнені діти та чисте безхмарне небо над їх головою… Це є справжнє щастя, право на котре має кожна людина без винятку. Та чи кожна людина його має? Дехто має, та не береже те що має… А дехто беріг-би, та не має що берегти… Аллі часто пригадується, як Юрій з ніжністю опікався про їх донечку і мріяв, що коли вона виросте, буде такою ж красунею як і її мама. Але ж Карінка - копія свого тата: і погляд його, і сяюча усмішка, і, навіть, манера говорити – татова. Алла дуже часто заглядає в свій гаманець, де дивиться на неї з маленької фотографії Юрій і кусаючи від болю губи, та жалю, що його немає поруч, вона ще раз переконується, що їх донечка з татом – дві краплі води і це тішить її.
До відпустки Аллі залишилося місяць. У Кам’янець-Подільському Алла закінчила Педагогічний університет, факультет «Розвиток людини» і в якийсь час після смерті чоловіка влаштувалася працювати вчителем-дефектологом у дитячій обласній поліклініці. Свою професію Алла дуже любить, вона її відволікає від домашніх буденних справ і заходячи в кабінет Алла з головою поринає в роботу. Ставлячись з повною відповідальністю до своїх професійних вимог, Алла є хорошим молодим спеціалістом, котрого поважають та люблять у колективі. Дивлячись на молоду, веселу, енергійну жінку у білому халаті, ніхто не сказав би, що за плечима Алли важкий тягар горя, бо мало хто знає, що коїться в душі цієї зібраної, розумної, приємної молодої жінки. Мало хто знає, що вечорами Алла поринає в згадки про своє недавнє минуле, котре щодня просинається болючою раною у її душі.



Продзвенів останній дзвінок. Карінка успішно закінчила п’ятий клас. З бажанням провести літні канікули приємно, вона просила маму, щоб та відвезла її до бабусі з дідусем у Кам’янець - Подільський. У бабусі з дідусем по татовій лінії вона також полюбляє проводити свій вільний час, але ж тут вона буває частіше і тому з усіх сил прагнула, скоріше поїхати до бабусі Марії та дідуся Анатолія. А там, як завжди, на неї чекають різні сюрпризи та несподіванки. Як от, одного разу вона приїхала, а дідусь з бабусею їй подарували салон краси, котрий назвали її іменем, чи точніше двома її іменами, бо повне ім’я Каріни – Марія-Каріна, а салон назвали
«МАРІ-КАРІ». Дівчинку Карінку, свою єдину онученьку, дідусь з бабусею дуже люблять. Ладні для неї зробити те, навіть, що не в їх силах. Вони з нетерпінням чекають того дня, коли вона приїде до них. В їхній оселі відразу стає весело і сміх робить ще щасливішими їх ще молоді серця. Йшли вихідні дні і Карінці все-таки вдалося умовити маму відвезти її до бабусі. Алла купила квитки, вдвох зібрали речі і поїхали.
В понеділок вранці Алла була вже на роботі. На цей тиждень в неї заплановано багато справ, котрі потрібно обов’язково зробити… Робочий день у Алли до обід і тому по обіді Алла мала намір сплатити комунальні послуги - за електроенергію, газ та воду. Наступного дня Алла скупила необхідний матеріал, щоб завершити ремонт у прихожій. І так кожного дня молода жінка займає себе клопотами, не даючи собі потуги вона виконує нелегку нежіночу роботу… А вечорами знову згадки, пам'ять пульсує палаючим вулканом, тече в жилах, в її радощах та болях. Але Алла й тут навчилася не давати собі потуги. Та залишившись одна-однісінька в будинку Алла не могла не розплакатися. Вона вийшла в прихожу, стала біля вікна, а місяць з тією ж допитливістю заглядав у її очі, блиском світла ніби розраджував, заспокоював і зовсім не дратував Аллу, а далеко навпаки, дарував їй певний затишок. Вона дивилася в темряву ночі, їй пригадалися останні злощасні дні березня 2004 року. Тими днями, а саме 26 березня, Алла повинна була їхати у Кам’янець – Подільський, щоб скласти випускні іспити в університеті. Разом з донею вони щасливі збиралися в дорогу. Юрій провів своїх рідних на перон, а Аллу чомусь збентежив стан чоловіка, він виглядав якось мляво, не маючи блиску в очах, старався не подавати вигляду стомленості. На запитання Алли чи не почуває він себе погано, чоловік відповів, що трохи болить голова і нудить. Коли Алла сіла з донькою в потяг, подивившись у вікно свого купе - вона вже не помітила на пероні Юрія. Хоча він ніколи не йшов з перону поки не рушить потяг і завжди махав їм рукою, йдучи разом з потягом, аж поки не залишиться далеко від нього. Це дуже не давало спокою Аллі. Чуть згодом Алла передзвонила до чоловіка зі свого мобільного і він сказав, що поїхав у село до батьків і там переночує, що почуває він себе краще і турбуватися не має підстав. Це і справді заспокоїло Аллу. В Кам’янець – Подільському її зустріли батьки. Зустріч обірвав телефонний дзвінок - це були батьки Юрія. Вони сповістили Аллі про те, що цієї ночі її чоловікові стало погано і вранці відвезли на швидкій до лікарні. По телефону багато не пояснювали… Тож , Алла довго не вагалася, вирішила повертатися назад. Поговоривши з батьками - після обід в четвер, вони повинні були вирушити. Перед тим як їхати в дорогу, батьки Алли повинні були владнати свої справи. Тож в п’ятницю Алла вже була в лікарняній палаті біля свого чоловіка. На неї дивився Юрій, який, здавалося Аллі, зовсім її не впізнає… Це був шок для молодої жінки!.. Його скляні очі, котрі ще днями випромінювали ніжність, тепло, в котрих можна було без слів все прочитати, дивилися на неї без крапельки почуттів… Медсестра, чи це була санітарка, трясла Юрія за руку, немов м’яку іграшку, промовляючи якісь слова, ніби: »… це твоя жінка, ти що не впізнаєш? Юре, Юре…». До тепер Алла згадує цього «медичного працівника» зі злістю. Розгублена жінка тримала його за руку, дивлячись в холодні очі, не могла збагнути, що коїться з здавалося повним сил, здоровим , енергійним чоловіком. Лікарі розводили руками, збиваючи все на запалення легень. В понеділок було зібрано консиліум лікарів, котрі вирішили відвезти хворого в обласну лікарню на обстеження. Хоча в суботу батьки Алли пропонували, його доправити в Кам’янець-Подільський на вертольоті-реанімації і там обстежити. Але це було відкинуто, бо «він не транспортабельний» - говорили лікарі. Головний лікар дав наказ видати швидку - реанімацію, щоб хворого доставити в область. Швидка була подана, але «швидкою допомогою» її не назвеш, бо по дорозі вона три рази зупинялася і це враховуючи, що обласний центр зовсім близько… Три рази батьки Алли, котрі їхали своїм автомобілем ззаду черпали воду у «ярках» обабіч дороги, аби залити її в бачок, де вона постійно закипала!.. В обласній лікарні його поклали в реанімаційне відділення неврології. Хворому зробили томографію і встановили діагноз –
мінінго-енцифаліт лівої півкулі мозку… Приголомшена Алла не могла збагнути причини такого захворювання. Все сплуталося в неї в голові. Вона зайшла до кабінету лікаря, котрий сказав, що при цьому захворюванні виживає 1% із 100. Але надія була і грілася в неї десь глибоко в душі. Коли людина в біді, то чіпляється за будь-що, лиш би це допомогло. Так і рідні Юрія – привезли монаха, котрий молився над ним та обіцяв, що, хворий це переживе… Тоді, коли Юрія везли на томографію, поруч була Алла. Вона тримала його за руку і на очах чоловіка з’явилися сльози… Він плакав (!), десь розуміючи, що це – кінець!.. Тридцяти однолітній чоловік розумів, що помирає...
Ввечері друг Юрія Ділус Василь відвіз Аллу додому, ніби за речами, бо в лікарні й так залишатися їй не можна було. Як після їй сказали того вечора в нього була зупинка серця… Але з цього стану за допомогою певних приладів його було знову повернуто до життя. Алла пригадала й той болючий випадок, як їй довелося говорити з донькою, котра була у тітки і з нетерпінням чекала звістки про тата. Ой, як їй було боляче говорити Карінці неправду, мовляв, - все гаразд… Та прийшовши додому Алла щось хаотично збирала, щось готувала, щоб завтра вранці відвезти Юрію… У чотири години ранку їй подзвонила мама, через справи вони з батьком мусіли виїхати додому, спитала, як Алла, чи зібрана, бо мама знала, що повинен за Аллою заїхати Юрин друг, та й знала вона й інше… Під’їхала машина і Алла поспішала відчинити двері, сказавши матері, що дуже поспішає, бо за нею приїхав Василь, тож вони будуть їхати. Але відчинивши двері Алла побачила батьків Юри і все зрозуміла… Вона кричала не своїм голосом, виганяла з хати, благала їх сказати, що це неправда… Але вони казали, що потрібен одяг, щоб було його в що переодягнути…
Крик… Біль… Дике голосіння … Відчуття самотності… Розчарування… Розпач… Біль… Біль… Біль… Крик душі… Гіркі сльози утрати… Відкрита рана зроблена лезом на душі…

Молода жінка наче схаменулася, сама не врозумілася, як опинилася у кріслі, обнявши холодними руками коліна. Одна однісінька сиділа у темряві, серед недороблених ремонтів і згадувала той жахливий ранок першого квітня. Мимоволі їй згадалася приказка «півсвіту плаче, а півсвіту скаче», тоді їй було не до сміху, хоча до цього року вони разом полюбляли цей день сміху, в котрий підколювали своїх друзів, а ті їх… Вона витерла свої заплакані очі, про щось сама з собою розмовляючи Алла пішла в спальню. Заснути вона не могла, мусіла шукати заспокійливі краплі і старатися не думати про свою біду. Але це було неможливо.
Наступного дня Алла поспіхом збиралася на роботу, бо чуть проспала. По дорозі передзвонила мамі, дізнавшись, як там її доня, вона поступово приходила до себе після, майже, безсонної ночі. А ще її втішала робота. Тихий, спокійний кабінет, куди час від часу заходили молоді мами зі своїми дітьми, котрі потребували допомоги спеціаліста. Інколи до Алли на роботу заходила її подруга Оля, з котрою вона познайомилася, коли вчилася в автошколі. Дві молоді жінки здружилися і приємно спілкувалися про своє -жіноче… Ділилися навиками їзди на автомобілі, раділи різним перемогам над труднощами та разом мріяли про щасливий завтрашній день… А ще, подруга втішала Аллу розрадливим словом, заспокоювала, запевняючи, що у житті, майже, кожного настають темні часи, коли,здається, потрапляєш у безвихідь. Але поступово ситуація прояснюється, і розв’язання проблеми стає очевиднішим. Разом вони доходили до єдиного принципу, що щастя – це далеко не містична посмішка долі, а результат старанних постійних зусиль, спрямованих у правильному напрямку.